На перехресті часу і шляхів…

Далеко не всі святині постають в контексті перехрестя “часу і шляхів”. А от Бердичівський монастир ордену Босих Кармелітів на Житомирщині саме з таких “вартових” і походить.

Не стану обтяжувати читача його вікіпедійною біографією, щоби поза цим представленням переможця не згубилось набагато цікавіше.

Отож, переможцем в номінації «Найкраща фотографія Житомирської області» стала світлина Ярослава Карпенка «Кармелітський монастир, мури».

Кармелітський монастир, мури (Бердичів), © Ярослав Карпенко

Кармелітський монастир, мури (Бердичів), © Ярослав Карпенко, CC-BY-SA 4.0

В численних матеріалах та публікаціях про Монастир Босих Кармелітів, якось “затерто” найцікавіший факт цієї комплексної пам’ятки — через що більшість його відвідувачів сприймають монастир вже як цільний комплекс. Проте, ця пам’ятка є витвором трьох століть, різних авторів і різного по суті призначення :)

Попервах, власники Бердичева магнати Тишкевичі (які неофіційно вважаються і його ж засновниками) для захисту своєї торговельної імперії та й самих себе від частих заворушень покріпачених селян на пограниччі Литви та «польської» України — зводять саме Бердичівський замок. Його могутність до наших днів дійшла лиш частково, а в середньовіччі він був найпотужнішою твердинею Правобережжя України. В той час найбільшим замком України був Житомирський замок, але з-за численних навал Золотої Орди він фактично лежав в руїнах, не маючи оборонного значення – хоч і був єдиним на Правобережжі який вистояв після руйнацій Менглі-Гірея. Зведення ж Бердичівського замку на сумнозвісному золотоординському «Чорному шляху» мало великі перспективи для розвитку торгівлі на родючих землях при битих шляхах, і звісно – основним градоутворюючим елементом Бердичева в його подальшій історії. Це була не перша твердиня роду Тишкевичів на сучасній Житомирщині, але інші (як от в сусідньому с.Слободище) не пережили навал золотоординців. Заслуговує на увагу в інвентарному описі від 1593 року інформація про Бердичів:

«Город новооседлый Бердичев, находящийся на реке Большая Пята, в котором повинностей никаких нет, ибо дана ему воля этим летом. В том местечке замок на городище, в котором построены: спереди над вратами башня, в стене 4 светлички и 6 домиков, на горке зал построен большой, пекарня, сени, коморы, напротив сеней начали строительство башни. Городище стенами обставлено, вокруг замка пригород. Возле замка гребля, став, млын с четырмя колесами, который орендует до 1599 года за 100 коп в год еврей».

Т. Мовчановський “БЕРДИЧІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК” , 1931

Зверніть увагу на назву сучасної р.Гнилоп’ять :) . Зміна назви відбулась за доволі неприємних історичних подій, коли Бердичів на сотню років поступово перетворився із процвітаючого торговельного центра Російської Імперії на клоаку із брудом, єврейськими мазанками, свинями в ролі санітарів та щовесни — трупами новонароджених, що плавали річкою.

Власне Монастир Босих Кармелітів з’являється лиш за 50 років після побудови замку — у 1630-их роках і при доволі цікавих обставинах. Тодішній власник — Ян Тишкевич, потрапляє в полон в поході супроти кримських татар. Там йому нібито наснився сон, де за його визволення просять перед Богородицею невідомі ченці. Тишкевич визволяється із полону, і дає обіцянку побудувати монастир во ім’я пресвятої Богородиці. Пізніше в одному з костелів Любліна Тишкевич нібито зустрів саме цих ченців. Ними виявились ченці ордену Босих Кармелітів. Дотримуючись своєї обіцянки він переписує ордену замок, село Скраглівку, а також кошти на утримання. За пару років єпископ Київський закладає там сучасний костел, що тоді мав невимовну назву: «Костьол Непорочного Зачаття Святої Марії Діви, Святого Іоана Хрестителя, Архистратига Михаїла і Святого Іоана Євангеліста»  :) . Цікаво, що так званий «Маріїнський костел» був дольним храмом і виступав лиш на кілька метрів над поверхнею землі. І сьогодні  цю підземну святиню можна вільно відвідати і оцінити по товщині її стін та вікон-амбразур — яким потужним був Старий Замок, підвалини якого саме і використано при зведенні монастиря. Сучасний великий замок є пізнішим розширенням і розбудовою.

Не менш заплутаною (як і назва міста «Бердичів») є історія із головною святинею — чудотворною іконою Божої Матері. Справа в тім, що початково Тишкевичі були православними. Але із Кревською унією змушені були прийняти католицизм. Тож їх версія про дарування монастирю своєї сімейної реліквії — ікони Божої Матері розходиться із свідченнями, в яких нібито власне ченці монастиря силоміць відібрали ікону у місцевому православному храмі. Та й та ікона давно вже втрачена кілька разів поспіль. Сучасна її версія походить від руки польської художниці — іконописця часів незалежної України.

Третя віха в цій пам’ятці завдячує повстанням періоду Хмельниччини. А може й не завдячує — оскільки саме в ній вона була вперше дощенту зруйнована (вдруге — під час другої Світової Війни). Монастир простояв без першовласників 70 років. Та спроби кармелітів повернутись увінчались успіхом. І тоді вони провели масштабну реставрацію зруйнованого, розширили та значно укріпили замок і головне — побудували його основну сучасну прикрасу — «верхній монастир». Для цього запрошуються відомі архітектори з Німеччини та Польщі, а для розписів із далекої Італії виписують славетного Фредерічі, який серед всього розписував і Києво-Печерську лавру. Це був найбагатший монастир того часу на всій Україні. Будівництво верхнього монастиря тривало 20 років, а підсилений замок в своїй історії часто рятував місцеву шляхту від повстань селян. Та й під час війни з Росією цей замок протримався довше за всіх — цілий місяць! Епоха розквіту монастиря (власне як і католицизму загалом) закінчилась із опануванням Російською імперією Правобережжя Украйни. Підземні ходи та катакомби замку — стали місцем переховування контрабанди тогочасного торговельного центру України — власне Бердичева, який став головним банківським містом Російської імперії, та розрісся до третього по населенню міста України.

Все змінила Друга світова війна та радянський період. Хоча за останній відбулась масштабна відбудова знищеної пам’ятки і присвоєння їй статусу «Історико-культурного заповідника». Проте реставрація сучасників у 90-тих роках дає наслідки вже сьогодні. Оскільки тоді було засипано (як в Житомирі та Кодні) всі входи в замкові підземелля, було порушено вентиляцію та деякі інші параметри — і частина стін замку (на заході) провалюється. Ще десять років тому я бачив цілі стіни замку. За десять років ми можемо втратити їх цілком.

Кілька слів про переможну фотографію автора:

Автор в своєму доробку не вперше використовує оригінальний і ПРАВИЛЬНИЙ погляд на монументальне (сакральне) – не від рівня землі. В прикладі пам’ятки «Свято-Нікольський собор» він знімає з небезпечних висот старих двоскатних дахів навпроти пам’ятки. В фотографії монастиря Кармелітів із плаского даху «хрущовки». Гідні оцінки час та сили на вибір точки зйомки. Умови зйомки (все ж погляд на південь, на сонце) сприяли отриманню технічно врівноваженої фотографії із монументальним образом святині, що й століття по тому впевнено домінує над місцевістю.

Джерела: власна компіляція із відкритих джерел

Найкраща світлина Херсонщини

Склеп родини Фальц-Фейнів, © Вікторія Косміна

Склеп родини Фальц-Фейнів, © Вікторія Косміна, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Херсонської області» перемогла світлина склепу родини Фальц-Фейнів, автором якої є Вікторія Косміна.

Склеп родини Фальц-Фейнів знаходиться у селі Новочорномор’я Голопристанського району Херсонської області, збудований у 1900 році в дусі еклектизму із застосуванням мотивів модерну, ренесансу, візантійського, татарського зодчества.

Фальц-Фейни — одна з найзаможніших і найвпливовіших родин Херсонщини початку XX ст. їх за правом називали королями Таврійських степів, королями вівчарства. Вони підняли на найвищий рівень не лише розведення овець-мериносів і коней, землеробство і хліботоргівлю, але й залишили нащадкам всесвітньо відомий заповідник Асканія-Нова, багатющу наукову і культурну спадщину.

Фальц-Фейни володіли землями у 200 тис. десятин — це 7,6 % території сучасної Херсонської області. Крім того, їм належали землі у межах нинішньої Запорізької області і Криму, в Біловезькій Пущі і на Німані, а також за кордоном: у Німеччині, Австрії, Франції і навіть у Південній Африці. Їх будинки прикрашали центральні вулиці Херсона, Одеси, Сімферополя, Москви і Ніцци у Франції.

Вишукану восьмиметрову споруду у найгарнішому куточку села — з видом на озеро Кругле Олександр Фальц-Фейн збудував у пам’ять про дружину. Софія Фальц-Фейн померла досить рано, залишивши четверо неповнолітніх дітей. Згодом у склепі поховали і голову родини. Утім усипальнею будівля прослужила недовго. Після революції тіла подружжя викинули, а багато прикрашений склеп розграбували. Кажуть, комусь із місцевих таки вдалося таємно перепоховати останки людей, які так багато зробили для села. Жахливу історію про наругу над похованням меценатів у Новочорномор’ї місцеві переказують із покоління в покоління. Насправді ж наруга продовжується. Як інакше назвати байдужість держави до пам’ятника, до речі, офіційно занесеного до відповідного реєстру. У сільраді не бачать іншого виходу, як шукати підтримки серед небайдужих людей, хай навіть інвесторів, яких зацікавить бізнес у населеному пункті з таким історичним минулим.

Сьогодні це меморіал, доступ до якого вільний. Будь-який бажаючий може приїхати і прогулятися в околицях фамільного склепу. Нащадки Олександра Фальц-Фейна приїжджають сюди з Німеччини, щоб вшанувати пам’ять свого предка.

Склеп родини Фальц-Фейнів занесений до обласного реєстру пам’яток історії та культури Херсонської області. З часу занесення до реєстру не ремонтувався.

Найкраще фото Луганської області

Свято-Миколаївський кафедральний собор в Алчевську, © В'ячеслав Скриль

Свято-Миколаївський кафедральний собор в Алчевську, © В’ячеслав Скриль, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Луганської області» перемогла фотографія Свято-Миколаївського кафедрального собору (м. Алчевськ), автором якої є В’ячеслав Скриль (Владимир Рар).

Історія храму почалась на початку XIX століття у селищі Василівка, яке тепер входить до складу міста Алчевська. Як свідчать архівні матеріали, у 1808 році було збудовано невелику однопрестольну церкву на честь шанованого загалом святого Миколая Чудотворця. Великий дзвін та бічні престоли було добудовано в час активної діяльності засновника сусіднього поселення, відомого українського промисловця, підприємця і банкіра, мецената Олексія Алчевського, який з 1879 року керував справами й у Василівці.

Після революції діяльність церкви було дискредитовано радянською владою. У 1935 році Свято-Миколаївський храм було зачинено, купол та дзвіниця знесені. У спотвореній будівлі відкрили молочарню. А на початку війни церква стала прифронтовим шпиталем.

Під час німецької окупації, після 20 років занепаду, церква знов відкрилася для парафіян і після війни продовжувала діяти у напівлегальному статусі.

На початку 1990-х років завдяки благочинним коштам було зведено новий купол, відбудовано дзвіницю. Свою третю сотню літ храм розпочав в статусі центрального храму Алчевського благочинного округу УПЦ МП.

Використано інформацію з офіційного сайту собору.

На березі річки Ікви

Замок князів Острозьких-Любомирських. Вигляд з боку Ікви (Дубно)
Автор фото — Юрій Петруняк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Рівненської області» перемогла фотографія Дубенського замку. Автор фото — користувач Юрій Петруняк.

Цей автор теж не активував адресу електронної пошти. Якщо Вам відомий автор, то, будь ласка, передайте йому, щоб вийшов на зв’язок із нами.

Дубенський замок — фортеця в місті Дубно Рівненської області, один із найстаріших замків України. Офіційним роком спорудження вважається 1492 рік. Як родовий маєток князів Острозьких, він переходив через шлюби від однієї князівської династії до іншої, а загалом він був приватною власністю князів Острозьких, Заславських, Сангушків, Любомирських. І лише наприкінці XIX ст. замок був проданий військовому відомству.

На території замку розташовані два палаци: з південного боку — палац князів Острозьких (ім’я архітектора невідоме), а навпроти нього, з північного боку — палац князів Любомирських. У палаці свого часу зберігалися цінні архіви князів Острозьких, Заславських, Любомирських, Сангушків й навіть Конєцпольських. Деякий період тодішні володарі замку зберігали тут золото, діаманти, зброю, харчі, посуд, обладунки.

Протягом свого існування замок неодноразово перебудовувався й укріплювався. На початку XVII ст. каштелян краківський князь Януш Острозький реставрував замок у стилі пізнього ренесансу. Тоді ж було добудовано два бастіони зі сторожовими вежами. Між старим городищем і новим замком пролягав глибокий рів, який при потребі легко заповнювався водами Ікви. Другий, ширший і важливіший для оборони, рів був виритий з протилежного боку замку. Його східний схил утворювався фасадами бастіонів і куртиною, яка їх з’єднувала, а висока прямовисна стіна з боку міста була складена з «дикого» каміння. Цей рів також наповнювався водою. У бастіонах містились каземати, з’єднані з околицями. Вони були такими просторими, що туди можна було заїхати каретою і розвернутися.

Під замком були прокладені широкі кам’яні підземні ходи-тайники, куди під час ворожих нападів ховалися місцеві жителі зі своїм майном. Тут зберігалися запаси води і провізії для оборонців під час облоги. Вірогідно, що на території замку була своя замкова церква.

Дубенський замок був серед номінантів на загальнонаціональній акції «7 чудес України», і ввійшов до топ-21 «7 чудес України: замки, фортеці, палаци».

Використано матеріали зі статті «Дубенський замок» у Вікіпедії.

Найкраще фото Запорізької області

Флігель № 1 садиби Попова у місті Василівці (Запорізька область).
Автор фото — Ольга Момот. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Запорізької області» перемогла фотографія флігеля № 1 (західний) садиби Попова у місті Василівці, автором якої є Ольга Момот.

Садиба Попова — відома пам’ятка архітектури 2-ї половини XIX століття, палацово-парковий ансамбль в Запорізькій області, нині Василівський історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова». Збереглася частково, в збереженій частині — музейна експозиція.

Архітектурний комплекс (залишки палацового комплексу) складається з трьох флігелів (східного, західного та північного); оглядової башти; каретного двору; конюшні; будівлі електростанції і майстерні та головної башти зруйнованого палацу, що збереглася до цього часу.

До історичного комплексу входить «Садиба поміщика періоду освоювання Дикого поля», яка складається з 4-х споруд кінця ХVІІІ ст. — 30-х років ХІХ ст.:
– житловий будинок поміщика (1790 р.);
– корівник (1835 р.);
– молочарня (цех переробки молока) -1836 рік;
– погріб (1830-ті роки).

Інші фотографії цієї садиби можна переглянути тут.

Джерело: Василiвський iсторико-архiтектурний музей-заповiдник “Садиба Попова”.

Таємниці Софіївського дендропарку

Скеля Даури (Тарпейська скеля)
Автор фото — Євген Самученко. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото Черкаської області» перемогла фотографія Тарпейської скелі з парку «Софіївка» в Умані. Автор — Євген Самученко (Q-lieb-in).

Національний дендрологічний парк «Софіївка» є пам’яткою світового садово-паркового мистецтва кінця XVIII століття та улюбленим місцем відпочинку для українців. Тут розташовано ряд водоспадів, штучних ставів та басейнів. Оздобою парку також є малі архітектурні споруди, альтанки, гроти та штучні скелі. Кожна зі скель та гротів мають свої назви, серед них — Левкадська (Бельведерська), Тарпейська, яку ще називають Скелею Даури, та інші.

Скеля Даури (Тарпейська скеля) розмістилась по ходу Головної алеї парку та увінчана дерев’яною альтанкою. Альтанка має легку конструкцію і ніби завершує скелю, вдало вписуючись в навколишній пейзаж. Вперше її встановлено в 1839 році, пізніше, коли постаріла, — зняли, і лише в 1950 році відновили знову. При Потоцьких тут закінчувався парк.

Назва самої скелі, оскільки тема античності була основою забудови парку, похідна від назви південно-західної стіни Капітолійської фортеці Стародавнього Риму, яка збереглася до нашого часу. Ця назва вперше зустрічається в нарисі Л. О. Казарінова.

Згідно з римською легендою, Ромул, легендарний засновник і перший цар Риму, вирішив закріпити мирні відносини з сусідніми племенами шляхом шлюбів своїх воїнів з їхніми дівчатами. Але вожді племен не довіряли римлянам і відмовили в цьому. Тоді на влаштованих святах, куди були запрошені сусіди по знаку Ромула його воїни захопили дівчат із племені сабінян. Цар сабінян, Тіт Тацій, оголосив війну. Але Капітолійська фортеця, огороджена високими стінами, була неприступною, тому Тіту Тацію вдалося домовитися з дочкою першого консула Капітолійської фортеці Тарпеєю, щоб та відчинила їм ворота. Нагородою мали б служити масивні золоті браслети, що носили воїни на лівій руці. Коли сабіняни ввірвалися до фортеці, Тіт Тацій, в знак зневаги до зрадниці, разом з браслетом кинув до її ніг щит, адже щити носили теж на лівій руці. Цьому прикладу послідували всі воїни і Тарпея загинула під щитами. А конфлікт закінчився мирно. Після кількамісячної облоги сабінянки переконалися, що вони не рабині, а жінки, яких люблять і поважають. На знак жалю вони розпустили волосся, благаючи не вбивати їх чоловіків. Тіло ж Тарпеї скинули зі стіни, яка з того часу й називається Тарпейською. Звичай скидати з цієї стіни засуджених на смерть державних злочинців існував в Римі аж до нашого часу.

Існує ще одне пояснення назви скелі, яке пов’язане з модою в садово-парковому мистецтві в кінці XVII ст. використовувати елементи сентименталізму, що запозичено з Англії. Саме в англійському садово-парковому мистецтві, з метою збереження пам’яток народної творчості, стає популярною збірка «Поеми Оссіана сина Фінгала», автором якої був збирач фольклору Джеймс Макферсон (1736-1796).

Оссіан, головний герой поеми, шотландський бард III ст. Він розповідає про розповсюджений в шотландській народній поезії мотив родової ворожнечі і загибелі двох закоханих із ворогуючих родів. Прекрасні дівчата Кольма, Даура та ін., про яких співає Оссіан, покидають своїх батьків, щоб втекти з коханими, але гинуть, ставши жертвами родової ворожнечі та підступності ворогів. Кольма оплакує нареченого і брата, які вбили один одного в поєдинку, і помирає від горя; Даура гине на скелі, що посеред моря, а в цей час брат, наречений і батько марно намагаються врятувати її. Цей сюжет був надзвичайно популярним серед поетів того часу, до яких належав і О. С. Пушкін.

Враховуючи, що в Умані жив один з керівників Південного товариства декабристів С. Г. Волконський, в 1821 році, проїздом до Тульчина, можливо, відвідав Умань і сам засланий поет. Як свідчать дослідження Д. С. Лихачова, оссіанічні мотиви знайшли своє відображення і в «Софіївці», в першу чергу на ділянці від Головного входу до Тарпейської скелі, яка, як відомо, будувалася в період з 1838 по 1859 рр.

Можна припустити, що скеля, на якій стоїть альтанка, то оточена морем одинока кам’яна брила, на якій загинула Даура — одна з героїнь Д. Ж. Макферсона, особливо, якщо врахувати, що в 1841 році планувалось провести воду під цю скелю і влаштувати тут каскад. А. О. Казарінов згадує в своєму нарисі про ніби спеціально влаштованій тут п’явочник. Можливо, підведення води до скелі не довели до кінця після приїзду Миколи І, який не дав згоди на введення елементів оссіанізму в мотиви «Софіївки», про що свідчать і перероблені з готичного в класичний стиль вхідні башти.

У парку ще багато нерозгаданих таємниць, які належить розкрити, глибоко вивчивши літературну спадщину та архівні матеріали минулого.

Джерело: http://www.sofiyivka.org.ua/ua/excurs/excurs02.htm

Найкраща світлина Прикарпаття

Надбрамна дзвіниця Бернардинського монастиря у Гвіздці

Надбрамна дзвіниця Бернардинського монастиря у Гвіздці, © Андрій Мозоль, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Івано-Франківської області» перемогла фотографія надбрамної дзвіниці Бернардинського монастиря у селищі міського типу Гвіздець Коломийського району. Автор — Андрій Мозоль (Demmarcos).

Гвіздець, нині невеличке селище на Коломийщині із населенням близько 2 тис. осіб, має давню історію. Станом на XIV століття він вже був значним поселенням (перша документальна згадка датується 1373 роком). З кінця XV століття у Гвіздці існувала церковна парафія і костел, першим фундатором якого був Ян Прокопович. На початку XVII століття костел був зруйнований татарами, однак вже у 1710 році парафію відновили. Меценатом відновлення виступив литовський писар Міхал Пузина, який добився створення в містечку монастиря отців бернардинів. За власний кошт князь у 1723–1735 роках побудував дерев’яний костел і кляштор (оборонний монастир).

Через декілька років костел із кляштором згорів, на його місці звели новий, уже мурований, у стилі бароко. Зусиллями місцевої знаті і духовенства комплекс добудували; зокрема, поставили вівтар святого Антонія і звели статую Яна з Дуклі, покровителя Польщі. У 1784 році в монастирі було засновано парафіяльну школу. Гвіздецькі бернардини мали велику бібліотеку, володіли значною кількістю землі. У 1776–1778 роках побудували дзвіницю, яка одночасно служить брамою.

У XIX столітті костел і монастир декілька разів реставрували; у 1888 році вони знову потерпіли від пожежі: будівля не згоріла вщент, однак серйозно були пошкоджені дахи і стіни. Незабаром їх відновили; на межі XIX–XX століть в необароковому стилі була ґрунтовно перебудована надбрамна дзвіниця.

Під час Першої світової війни на Західній Україні велися активні бойові дії; внаслідок цього дахи і вежі костелу були пошкоджені. Після встановлення польської влади, в 1919–1922 роках, провели відновлювальні роботи за проектом Єжи Косінського. Під час нацистської окупації (1941–1944) монастир і костел не зазнали ушкоджень, однак костельні дзвони гітлерівці конфіскували і так і не повернули. У 1945 році, після входження цих земель до складу СРСР, монастир ліквідували. Спочатку там розмістили лікарню, а згодом — музичну школу і бібліотеку.

Після проголошення Україною незалежності в 1991 році Івано-Франківська обласна рада повернула будівлю римо-католицькій громаді. На жаль, нині споруда монастиря перебуває в доволі занедбаному стані. У деяких місцях мури пішли тріщинами. Кілька пошкоджених різьблених дерев’яних фігур зберігаються в художньому музеї Івана-Франківська. Дзвіниця прикрашена скульптурами янголів та зображенням Богородиці. Бернардинський монастир є пам’яткою культури України національного значення.

Використано матеріали зі статті «Бернардинський монастир (Гвіздець)»

Будинок з химерами — найкраще фото Києва

Будинок з химерами (Київ), © Сергій Рижков

Будинок з химерами (Київ), © Сергій Рижков, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Києва» перемогла фотографія будинку з химерами в Києві Сергія Рижкова.

Будинок із химерами — цегляна споруда з прикрасами на міфологічні та мисливські сюжети, є головною архітектурною спорудою раннього декоративного стилю модерн міста Києва, столиці України. Свою назву отримала через скульптурні прикраси, тематика яких — тваринний наземний та підводний світи, атрибути полювання, казкові істоти.

Розташована по вулиці Банковій, 10. Архітектор — Владислав Городецький, який збудував її у 1901–1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Місце для будови обрав над крутим урвищем на Банковій вулиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами виконав скульптор Еліо Саля.

Будинок спроектовано у формі куба: з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка — шість поверхів. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв’язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що притаманно розкішним помешканням початку ХХ сторіччя. У будинку було сім електрифікованих квартир.

Фасади оздоблені з характерним для модерну використанням різних стилів. «Будинок з химерами» отримав у народі таку назву завдяки скульптурним прикрасам на міфологічну та мисливську тематики на фронтоні. Цікавим є використання високого парапету на даху, що дозволило практично сховати покрівлю — перша будівля «без даху» в українській столиці.

Скульптурні прикраси за власними ескізами Владислава Городецького виконано його незмінним компаньйоном, міланським скульптором Еліо Саля. Над скульптурною битвою орла і левиці надряпано автограф майстра: «E. Sala. 1902». У стіну будівлі вмуровані бетонні голови слонів, носорогів, антилоп та крокодила. На колонах причаїлися ящірки. За водостоки правлять голови слонів. На даху гігантські жаби, морські чудовиська та нереїди. Замість волосся на голові вони несуть ланцюги, фантастичне листя та квіти. На розі будівлі велетенський пітон. Парадні сходи не менш дивовижні, ніж зовнішнє убрання будинку. Еліо Саля прикрасив їх ліпним фризом, рельєфами, в центрі помістив колону із зображенням обвитого рослинами величезного дельфіна. На п’єдесталі кутової огорожі орел роздирає здобич — пораненого лева.

Владислав Городецький — особистість непересічна та загадкова. Окрім захоплення архітектурою, він полюбляв і полювання. Стояв біля витоків створення мисливського товариства у Києві, мріяв взяти участь в африканському сафарі. Тому, можливо, він і оздоблював фасад власними мріями для себе, на своє 40-річчя.

Своїми враженнями про фото поділився член журі конкурсу, фотограф Георгій Чернілєвський:

Хочу сказать несколько слов о работе «Будинок з химерами у м. Києві» (автор Сергей Рыжков).

Ночная фотография архитектуры – это особый жанр. У фотографа есть лишь 15 минут вечером, чтобы успеть сделать хороший кадр, когда небо становится насыщенно-синим, но еще не черным и прекрасно оттеняет все полутона освещенного здания. Автор с этой задачей прекрасно справился. Снимок выглядит мистическим и чарующим. Освещенные стены в теплых тонах отлично гармонируют с синими тенями и прячущимися во мраке химерами. Хороший снимок несет в себе сильный эмоциональный заряд, частичку души Автора. И глядя на эту работу, хочется на минуту перенестись туда, где сделан этот кадр.

У снимка есть маленькие огрехи: «тесная» обрезка кадра (хотелось бы чуть больше пространства); небольшой завал стен, характерный для широкофокусного объектива.

Однако, оценивая эту работу сердцем, а не транспортиром и линейкой, хочется воскликнуть: «Браво!». Спасибо, Сергей, Вы смогли запечатлеть сказочную красоту этого необычного здания.

В целом, результат всех участников оцениваю очень позитивно. Спасибо каждому, кто внёс свой посильный вклад и загрузил свои работы на Викисклад в рамках проекта.

Використано матеріали зі статті «Будинок із химерами» у Вікіпедії.

Найкраща світлина Криму

Бахчисарайський палацово-парковий комплекс (Ханський палац)
Автор фото — Максим Присяжнюк. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

У номінації «Найкраще фото АР Крим» перемогла фотографія Бахчисарайського палацово-паркового комплексу (Ханський палац), автором якої є Максим Присяжнюк.

Едуард Странадко зазначив, що це фото він особливо відзначив в першу чергу як уродженець Криму, «в пам’ять про славу могутньої Кримськотатарської цивілізації і як знак вибачення перед кримськотатарським народом за те, що ми не вберегли Крим». Варто зазначити що цей палац — пам’ятка історії та культури всесвітнього значення, єдиний у світі зразок кримськотатарської палацової архітектури.

До побудови палацу в Бахчисараї резиденція кримських ханів містилася в долині Ашлама-Дере. Коли долина стала тісною для ханського двору, було прийнято рішення збудувати палац на новому місці. Будівництво палацу почалося на початку XVI ст. під час правління хана Сахіба I Ґерая. Разом із будівництвом палацу почалося будівництво самого Бахчисарая на лівому березі річки Чурук-Су. До речі, «Бахчисарай» перекладається з кримськотатарської мови як «палац-сад» (bağça — сад, saray — палац). Архітектурний стиль палацу продовжує традиції османської архітектури XVI—XVII століть. Головна архітектурна ідея — втілення мусульманського уявлення про райський сад на землі.

До складу комплексу входять північні та південні ворота, свитський корпус, палацова площа, головний корпус, гарем, ханська кухня і стайня, бібліотечний корпус, соколина вежа, ханська мечеть, Перський сад, ханський цвинтар, гробниця (дюрбе) Диляри-бікеч, гробниці Північне і Південне дюрбе, надгробна ротонда, баня «Сари-Гюзель», набережна з трьома мостами, сади і паркові споруди, Катерининська миля, «Фонтан сліз» та інші об’єкти.

1736 року під час війни Кримського ханства з Росією Бахчисарай захопили війська фельдмаршала Крістофа Мініха. Мініх наказав спалити ханську столицю і палац. Перед цим, однак, він дав капітанові Манштейну доручення зробити опис палацу (він зберігся до наших днів), після чого ханську резиденцію підпалили. Пожежа знищила більшу частину будівель. Згодом палац було майже повністю перебудовано. Відновленням палацу займалися Селямет II Ґерай, а потім Кирим Ґерай.

Після того, як Російська імперія анексувала Крим, палац перебував у віданні Міністерства внутрішніх справ. За цей час його багато разів перебудовували, внаслідок чого будівлі змінили свій первісний вигляд, і було втрачено єдність стилю. Ремонти зазвичай проводилися до приїзду в палац високих гостей. Після ремонтів XIX століття було істотно змінено інтер’єри ханських покоїв.

Під час Кримської війни в палаці містився російський лазарет. Після Жовтневої революції 1917 року в палаці відкрили музей історії та культури кримських татар. З 1955 року це був Бахчисарайський історико-археологічний музей, а з 1979 року — історико-архітектурний музей.

У 1930-ті роки було проведено ремонт палацу, протягом 1961 — 1964 років проводилася наукова реставрація розписів й архітектурних деталей палацу.

Окремі думки членів журі

На думку члена журі Михайла Кальницького, у фото є «гідні технічні якості: чіткість, вдала композиція, належна освітленість тощо». Також фото охоплює важливі складові комплексу-пам’ятки, «що дозволяє успішно використовувати фотографію для ілюстрування статті у Вікіпедії» і у ньому присутній «оригінальний погляд із влучним добором об’єктів та “персонажів”, який створює певний настрій і надає підстави сприймати світлину як витвір фотомистецтва».

На думку іншого члена журі, Катерини Красницької, фотографія непогана загалом, але «мляві кольори (може краще чорно-біле?), жорстке сонячне світло, є питання щодо кадрування. Гарний акцент тут — мама з дитиною, що йде по дорозі, але вони на мій погляд надто затиснуті у нижній частині кадру. (…) зліва заважають зайві деталі». Про надмірність деталей зауважила й Наталя Кожушко, якій видається, що «нема якогось чіткого композиційного центру. Внаслідок цього губляться цікаві речі, як от жінка з дитиною (справа внизу), що могли б стати родзинкою фотографії, якби були більш вдало розміщені у кадрі».

Нижче — оброблене фото.

Бахчисарайський палацово-парковий комплекс (Ханський палац)
Автор обробленого фото (похідної роботи) — Катерина Красницька. Ліцензія CC-BY-SA-4.0, з Wikimedia Commons

Використано матеріали зі статті «Ханський палац (Бахчисарай)».

Найкраще фото Полтавської області

Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви, © Fesya2010

Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви, © Fesya2010, CC-BY-SA 4.0

У номінації «Найкраще фото Полтавської області» перемогла фотографія Сампсоніївської церкви на полі Полтавської битви. Автор фото — користувач Fesya2010.

На жаль, автор не активував адресу електронної пошти. Якщо Вам відомий автор, то, будь ласка, передайте йому, щоб вийшов на зв’язок із нами. Одна історія тривалістю рік у нас уже була…

Сампсоніївська церква — меморіальна церква на полі Полтавської битви.

Церква збудована на місці битви під Полтавою 1709 року між російськими і шведськими військами. Закладена в 1852 році, будувалася за проектом Й. І. Шарлеманя на кошти чернігівського поміщика !.С. Судієнка. 1856 року церква була освячена на честь св. Сампсонія.

Церква мурована, прямокутна у плані, чотиристовпна, увінчана центральною банею та чотирма декоративними главками по кутках.

У 1895 році реконструйована за проектом М. М. Ніконова. Споруда реконструювалась у формах московського зодчества XV-XVII ст. У плані має вигляд рівнокінцевого хреста (довжина і ширина 20,2 м, висота до зеніту бані — 14,2 м). Мурована, п’ятиверха, триапсидна. Під час створення образу церкви широко використані арки, барокові портали вікон, колонки та інші декоративні деталі із лекальної цегли.

До 200-річчя Полтавської битви за проектом архітектора С. В. Носова із західного боку добудовано дзвіницю. У храмі встановили мармуровий іконостас із різьбленими орнаментами і кольоровими мозаїками, виготовлений у Москві. Під керівництвом художника О. Я. Сокола виконаний розпис інтер’єру. У ніші східного фасаду церкви, зверненого до братської могили, було встановлено картину із зображенням Петра I під час молитви напередодні битви, а нижче укріплено мармурову дошку з текстом наказу військам.

За радянських часів церковна громада була ліквідована, дзвіниця розібрана, церква перетворена на склади. У 1988 році розпочалася реставрація церкви, на початку 1990-х храм передано церковній громаді. На початку 2000-х відновлено дзвіницю.

У 1981 році Сампсоніївська церква на полі Полтавської битви взята облік як пам’ятка історії місцевого значення, а в 2009 році комплекс пам’яток «Поле Полтавської битви» занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України за категорією національного значення.

Використано матеріали зі статті «Сампсоніївська церква» у Вікіпедії.