Інтерв’ю. Юлія Чорна: «Учасникам побажаю міцнішати духом, бо наша країна зараз, як ніколи, потребує зусиль кожного з нас, де б ми не перебували і чим би не займалися, а також не припиняти доводити своїми роботами, що Україна — прекрасна й неповторна, жива і вічна»
Сьогодні під новорічну ялинку ми принесли інтерв’ю з Юлією Чорною, авторкою першого фото Чернівецької області у конкурсі «Вікі любить пам’ятки» 2024 року.
Юлія Чорна
фото з дозволу автора
Юліє, розкажіть, будь ласка, про себе. Які у вас хобі, чим займаєтеся?
Звуть мене Юлія Чорна. Я — вчитель української мови і літератури. Певний період часу працювала в журналістиці. Пишу з дитинства. Згодом у моєму житті з’явилася школа і… діти — клас, який плекала з 5-го аж до 9-го. Цьогоріч вони стали випускниками. Впродовж років мого класного керівництва ми з дітьми багато разом пережили: трудилися і здобували, змагалися і виборювали, прямували до мети і досягали, але водночас неодноразово вирушали на екскурсії, зокрема пам’ятками місцевого значення, на природу, мандрували теренами України. І всюди, куди б не завітали, фотографувалися. Так народжувався фотоархів нашого шкільного життя. З цього все розпочиналося.
Фотоархів шкільного життя — звучить дуже весело. Певно, що не всі фото там підходять для ілюстрування Вікіпедії? 🙂
Коли ми вирушали у мандрівки з учнями, то без веселощів та пустощів не обходилося ніколи. Бувало, хтось очі замружить, а хтось говорить жестикулюючи, інший повернувся, бо його покликали, ще інший окуляри затемнені нап’яв, а хтось «ріжки» товаришеві наставляє в момент зйомки. Кумедних і незвичних фото в мене доволі.
А як у вашому житті з’явилася фотографія? Що любите фотографувати найбільше?
Скільки себе пам’ятаю, моя душа завжди була захоплена прекрасним. Тож я прагнула віднайти способи збереження тієї мінливої, швидкоплинної, невловимої і живої краси, що нас оточує, а ще ліпше — відтворювати її надалі. У цьому мені допомогла фотографія. І хоч професійного фотообладнання не маю, проте знімаю на телефон, який, зрештою, завжди поруч.
Найчисельнішими з-поміж моїх знімків є фото природи. Вона всюди оточує нас і, так би мовити, ми завжди в ній, бо це середовище нашого буття. Вона жива і проста, та водночас дражлива, а іноді примхлива і химерна. І куди не попрямуєш, якщо трапляється небуденна миттєвість, яку хочеться вловити, то на природі зробити це найпростіше.
Також мене заворожує старовина. Перебуваючи на фоні якоїсь пам’ятки, ніби відчуваєш голос минулого, голос віків, що так чи інакше своїм корінням сягають нашого сьогодення і відлунюють у сучасності. Той голос якимось дивним чином здатна відтворити світлина, аби промовляти до нас сьогодні. Головне — дослухатися і вловити його.
А як ви обираєте, куди саме поїхати? Що обов’язково має бути у вашому «рюкзачку» для фотоекспедицій?
Чесно кажучи, в цьому питанні завжди віддаюсь хвилям життєвого виру. Ніколи не знаєш, куди наступного разу приведе тебе життя, в яку подорож доведеться вирушити і які місця відвідати. Аби лишень завжди із собою мати пристрій зі справною камерою. Так, наприклад, вірю, що усе найкраще, що відбувається з людиною, трапляється спонтанно і неочікувано, як, на жаль, а може, на щастя, і все погане. Мабуть, існує така ж закономірність щодо створення фото. Життя — це ріка, і як би ми не намагалися повернути її води у штучне русло, вона все одно нестиме їх своїм, природним шляхом і залишатиме неповторні візерунки та відбитки на землі, якої торкнулася. Відбитки — фотографії.
Перше завантажене фото з Чернівецької області у конкурсі 2024 року
Ваше фото цьогоріч стало першим завантаженим в українській частині конкурсу з Чернівецької області. Розкажіть, будь ласка, більше про це місце та історію створення фото.
Як мовилось раніше, 2024 рік став випускним для мого 9-А класу. Багато дітей залишили школу, аби розпочати самостійне життя. Тож ми вирішили на згадку про шкільні роки вирушити у триденну подорож на захід України. Спочатку відвідали водоспади Манявський та Пробій у Яремче. Наступного дня нас чекало сходження на Говерлу. Останній день нашої мандрівки ми цілком присвятили Чернівцям. Тож саме під час екскурсії Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича і був зроблений знімок. Подорож стала незабутньою, а з собою ми привезли багато яскравих вражень та не менш яскравих світлин.
Ви цього року вперше взяли участь у «Вікі любить пам’ятки». Як ви дізналися про конкурс? Що спонукало Вас взяти участь?
Про конкурс довідалася випадково — зазирнула до Вікіпедії у пошуках необхідної інформації. Аж там — «Вікі любить пам’ятки». А оскільки стало трохи більше вільного часу, то й вирішила завантажити знімки, які робила в різні роки.
Чи бачили ви фото минулорічних переможців українського чи міжнародного етапу? Які світлини Вам сподобалися чи запам’яталися? Чому?
Так, бачила. Найбільше мені сподобалися світлини Олександра Соленцова «Скеля з гротом та водоспадом. Маліївці» і Андрія Казуна «Катерининська церква. Чернігів». Вночі або ввечері, мабуть, знімати найважче. Але якщо в результаті виходять такі гарні фотороботи, то це чудово!
Як любите більше фотографувати — зсередини чи ззовні будівлі? Чому?
Для мене принципової різниці немає. Якщо вмієш бачити красу, то вона впадатиме тобі у вічі, полонитиме душу й проситиметься у об’єктив, де б ти не перебував: всередині, ззовні, з боку чи скраю, знизу чи згори… Найголовніше, на мою думку, — вихопити прекрасну миттєвість із потоку інших. А де це робити, аби створити якісне та гарне фото, вже питання фотокамери, з якою працює людина.
Чи були у вас якісь труднощі, коли ви вперше завантажували світлину на конкурс? Які поради чи побажання ви можете дати іншим новачкам конкурсу?
Ні, труднощів не виникало. Усе зрозуміло та доступно, навіть для тих, хто ніколи раніше фото не завантажував. А щодо порад, то варто завжди слухати своє серце, воно вкаже правильний шлях і вдалий ракурс.
Які побажання чи поради ви могли б дати іншим учасникам та організаторам конкурсу?
Організаторам — щира вдячність за проведення такого конкурсу! Мені було цікаво та захопливо брати в ньому участь. Трохи відпочиваєш душею, відволікаючись від страшної нинішньої української буденності. А учасникам побажаю міцнішати духом, бо наша країна зараз як ніколи потребує зусиль кожного з нас, де б ми не перебували і чим би не займалися, а також не припиняти доводити своїми роботами, що Україна — прекрасна й неповторна, жива і вічна.
Дякуємо за цікаву розмову! Сподіваємося на вашу участь й у наступному році!