Інтерв’ю. Георгій Чернілєвський: «Кожен, хто взяв участь, вже залишив власний слід у Вікіпедії, в історії та в актуалізації знань про Україну»
Георгій Чернілєвський (Вінниця) — вікіпедист, фотограф, адміністратор Вікісховища. Має вищу художню освіту. Активний користувач Вікісховища з 2009 року. Фотографуванням займається понад 44 роки. Автор світлин, які отримали статус «вибраних зображень» в розділах Вікіпедій інших країн. Його роботи ілюструють понад 9000 статей проєктів Вікімедіа, а ще його світлини використані як стоп-кадри у документальному фільмі про життя ящірок від National Geographic. Світлини «російського військового корабля» крейсера Москва, які були зроблені в Севастополі в 2008—2012 роках, розійшлися по всьому світу та навіть надруковані на поштових марках ПАР з невеликою ретушшю. На цих марках Москва зображена вже палаючою. Любить подорожувати, особливо у Карпатах та Одеській області. Багаторазовий член журі української частини фотоконкурсу «Вікі любить Землю». Член журі фотоконкурсу «Вікі любить їжу» в Індії 2021 року. Член журі конкурсу «Вікі любить пам’ятки» 2013—2015, 2017, 2019—2021 та 2023—2025 років.
Фото з сімейного архіву
Вітаємо у нашій віртуальній студії, пане Георгію. Ви зареєструвалися у Вікісховищі ще далекого 2009 року — саме Вікісховище на той час існувало тільки п’ять років — станом на зараз у Вас уже понад 117 тисяч редагувань. Що мотивувало Вас зареєструватися і — як фотографа — публікувати свої роботи у вільному доступі?
У 2009 році в ілюстраціях для Вікіпедії було багато незаповнених областей, а Україна взагалі була представлена дуже слабо. Почалося все з бажання покращити статті про прекрасне місто Вінницю, де я живу.
Для творчої людини найгірше рішення — це сховати свої роботи від суспільства.
Навіщо взагалі фотографувати, якщо знімки ніхто не побачить? Вікісховище надає унікальну можливість для кожного учасника поділитися своєю творчістю з цілим світом. Я і зараз розглядаю це саме так: Вікісховище дає мені більше, ніж я цьому проєкту. Мої знімки бачить цілий світ, і я регулярно отримую електронну пошту з усіх куточків Земної кулі.
Це і прохання підписати додаткові ліцензійні угоди для ілюстрування книг і журналів, і просто подяки, і інформація, як мої роботи використовувалися поза Вікіпедією.
Ракетний крейсер «Москва» (липень 2009 року)
Фото: Георгій Чернілєвський, суспільне надбання
Щодо проєктів «Якісні зображення», «Вибрані зображення» та «Цінні зображення» — Ви є автором 1765-ї, 94-ї та 141-ї роботи з цими відзнаками. Розкажіть, що зацікавило Вас працювати над цим — у номінаціях на ці відзнаки часто є обговорення, потрібно вносити виправлення, реагувати на коментарі — і які поради Ви могли б дати учасникам «Вікі любить пам’ятки», які б хотіли долучитися?
Для мене особисто найулюбленіший проєкт — це «Якісні зображення» (далі – QI, від Quality Images).
Це не просто веб-сторінка, на якій можна номінувати роботи. Це одна з найкращих онлайн-фотошкіл у світі. Тут досить швидко та аргументовано вкажуть на переваги чи недоліки вашої роботи. Я приєднався до QI у 2009 році і кілька років був єдиним учасником з України. Там я отримав просто неймовірну кількість корисних порад, які дозволили покращити мої світлини. Тоді в QI було відносно небагато учасників та номінацій, усі знали всіх. Спочатку просто спілкувалися на теми фотографії та конкретних номінацій, а пізніше і на вільні теми, зазвичай по імейлу, щоб не завантажувати особистим листуванням Вікісховище. Обговорювали прийоми зйомки дрібних тварин — ящірок, павуків та крабів. Порівнювали роботу загальноосвітніх шкіл у різних країнах. Мене також питали про українську кухню, про традиції святкування Різдва і ще багато іншого.
З фотографами з Німеччини я навіть спілкувався на делікатну тему наслідків Другої Світової війни для їхньої країни.
Загалом, для мене це не просто проєкт номінацій, а й клуб друзів із пристрастю до фотографії.
Наприклад, я відправив поштою наші чорноморські раковини учасникам із Франції та Німеччини, і в результаті на Вікісховищі з’явилися ось ці два чудові знімки:
Фото: Тулузький музей, CC BY-SA 4.0
Окрім того, колекція чорноморських раковин стала частиною експозиції музею у французькому місті Тулуза.
Проєкт «Вибрані зображення» — це щось особливе. Тут часто вирують пристрасті, а іноді учасники навіть залишають проєкт після невдалої номінації. Це відбір найкращих з найкращих знімків.
Я роблю лише кілька номінацій на рік, приблизно 0,5% від всіх завантажених світлин.
«Вибране зображення» — це шанс для світлини стати Зображенням дня, потрапити на перші сторінки національних Вікіпедій та у стрічки новин, отримати мільйонні перегляди. Таким чином, Вибране зображення може побачити цілий світ.
Для учасників, які захочуть номінувати свої роботи як кандидати у Вибрані, я можу процитувати Вінстона Черчілля: «Успіх — це рух від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму». Це частково гумористична ремарка, тому що і тут дуже доброзичлива вікіспільнота. У будь-якому випадку, ви отримаєте дуже цінні коментарі щодо своєї роботи.
Цінне зображення — це позначка того, що знімок зображує щось рідкісне, що не часто потрапляє у кадр. Це може бути знімок будови, природного об’єкта, предмета мистецтва, живого організму тощо. Головне, щоб об’єкт у кадрі був значущим для статей, і щоб це була найкраща ілюстрація для зображеного об’єкту.
Для цієї нагороди не обов’язково гарна якість або висока роздільна здатність, основний критерій — унікальність зображення.
Наприклад, ось ця мушля чорноморського підвиду морського гребінця. Цей підвид став вкрай рідкісним, можливо, вимерлим, оскільки його знищила рапана.
Фото: Георгій Чернілєвський, суспільне надбання
Щодо «Вікі любить пам’ятки» — Ви з проєктом майже від самого початку і у кількох ролях — були й учасником, але й працювали у журі. Розкажіть — що для Вас проєкт, чому Ви продовжуєте ним цікавитися, волонтерити, приділяти свій час та зусилля для перегляду сотень (якщо не тисяч) світлин кожного року?
Для участі в цьому щорічному конкурсі багато учасників заздалегідь підготовлюють фотографії, роблять спеціальні фотосесії, а потім притримують свої роботи до початку конкурсу. Я ж завантажую свої фотографії одразу, коли є така можливість. Мене як автора фотоконкурс не змусить завантажити більше своїх робіт. А ось як учасник журі, я можу вплинути на те, щоб Україна була представлена якнайкраще. Тому вибір своєї ролі у цьому конкурсі я вже зробив.
Пам’ятник Богданові Хмельницькому в Києві (вересень 2018 року)
Фото: Георгій Чернілєвський, CC BY-SA 4.0
На своїй сторінці обговорення у Вікісховищі Ви рік вели своєрідний «щоденник війни», документуючи тривоги, ситуації, руйнування, і навіть дуже особисту й неймовірну трагедію — втрату наймолодшого сина у війні, упізнання тіла та похорон — Ваші записи 2022 року навіть публікував “Wikipedia Signpost”, онлайнове видання англійської Вікіпедії (частини 1, 2 та 3). Зважаючи на Вашу репутацію у вікімедійних проєктах — цей щоденник, мабуть, дуже суттєво допоміг кращому ознайомленню іноземних дописувачів Вікісховища особливо. Ведення такого щоденника, звісно, може мати певний терапевтичний ефект, але це також багато роботи. Як Ви дивитеся на ту Вашу пророблену роботу у перший рік повномасштабного? Які наслідки Вашого щоденника хотіли б відзначити?
Ох, це дуже болісна тема для мене і зараз.
Щоб пояснити мотивацію, треба розпочати здалеку. Раніше в цьому інтерв’ю я вже розповідав, що спільнота Вікісховища дружна та згуртована.
Під час Революції Гідності 2013—2014 років я отримував багато питань і на імейл, і у різні месенджери щодо поточних подій в Україні. Це була дуже гостра тема, на яку активно відреагували багато учасників Вихіхосховища.
Вранці 24 лютого 2022 року мене теж засипали питаннями. Писали і активні учасники, і навіть ті, хто вже кілька років покинув проєкт.
Запитували, що відбувається зі мною та з моєю родиною, чим допомогти, наскільки безпечно в моєму місті і так далі, чи потрібна фінансова допомога… Я також отримав кілька пропозицій переїхати до них з усією родиною. Розумієте, це просто знайомі у рамках вікіпроєктів, але всі вони виявили справжню участь та справжню дружбу.
Я створив міні-блог на своїй сторінці обговорення, щоб відповідати одразу всім. Можливо, це не зовсім коректне використання вікіресурсу, але на той момент воно було цілком виправданим. Це була моя оперативна відповідь усім учасникам. Я намагався писати свої новини того ж дня. Іноді мій блог завмирав на кілька днів, якщо не було особливих подій. Тоді мене знову закидали запитаннями. У результаті мене попросили робити хоча б одне редагування на день на Вікісховищі, щоб усі бачили, що зі мною все гаразд.
На момент створення цього блогу я не знав, які події у ньому будуть описані, минулі нотатки ставали історією, з’являлися нові нотатки. Я не думав про його значення для мене особисто. Щоденник проіснував до кінця 2022 року.
Головні наслідки цього щоденника — сотні читачів побачили цю війну моїми очима, моїм сприйняттям.
Патріотичне графіті у Вінниці (березень 2022 року)
Фото: Георгій Чернілєвський, суспільне надбання
Ця зима була особливо складною і чорною для нас усіх — надзвичайні морози, російські постійні атаки на енергетичну систему, відчуття, що ми майже самі протистоїмо російському мороку — зараз, коли вже потепліло і все остаточно позеленіло та розквітло, хоч ще й досі доволі холодно, але це вже не так, це все згадується як страшне нічне жахіття. Хоча й є шанси, що наступна зима не буде легшою. Чи є у Вас спогади, щоб поділитися, як Ви та Ваші рідні перебули цю зиму? Я у діда в селі сніг топила, бо за відсутності електрики води не було у хаті, а потрібно було технічної води хоча б, наприклад. Чи є якісь хитрощі чи цікавинки, щоб поділитися?
Так, ця зима була важка і нескінченно довга.
Для чергового освітлення я використовував ялинкові гірлянди, розвішані вздовж стін та підключені до звичайних павербанків. Це мінімальне освітлення, читати книгу не вийде, але вже не повна темрява.
У мене є невеличка зарядна станція, але її я витрачав ощадливо, щоб вистачило для роботи на віддаленці та для домашніх завдань моєї внучки Олександри, їй у січні виповнилося 11 років.
Школа виявилася добре підготовленою для такої зими. Заняття проходили у класах. У разі тривоги школярі переходили в укриття, де теж є класні кімнати. На випадок відключень у школі встановлено генератор. І в цій же школі всю зиму працював пункт незламності. Від мене потрібно було тільки забезпечити включення лампи над столом моєї школярки для домашнього завдання.
Режим роботи та життя дуже залежав від графіків відключень. Якщо електрику давали хоча б чотири години на добу, то ми жили «як багатії». Я встигав заряджати і станцію, і ноутбук. Але дуже часто подача енергії була дуже мізерною, всього годину чи дві, а в найгіршу добу — взагалі лише 15 хвилин. Є зарядна станція, але в ній немає заряду. Тоді я брав і її, і ноутбук, і йшов заряджатися в пункти незламності. Тягати цей акумулятор сходами без світла — те ще задоволення.
Неприємним моментом також виявилося знижена напруга в мережі. Через перевантаження нам подавали не 230 вольт, а лише 175—180. Тому для станції довелося докупити ще й стабілізатор напруги. Трохи краще було під час нічних подач електрики, тоді й холодильник працював без проблем, і пральну машину можна було ввімкнути. Тому доводилося підніматися о другій ночі або о четвертій ранку, залежно від графіка, щоб хоч щось встигнути зробити при нормальній напрузі в мережі.
Раптом проблемою стало добути питну воду з автомата. Саме добути, а не придбати. Автомат встановлений у сусідньому дворі, начебто недалеко. Однак його графік включень не збігався із графіком включення будинку. Тому треба було ловити момент, коли автомат працює, і нести бутлі темними сходами в під’їзді без освітлення.
На час зими мій смартфон заповнився величезною кількістю будильників та сповіщень, які дозволяли спланувати всі події кожного дня. Режим життя перестав вимірюватися як щось цілодобове, натомість — розірвані клаптики часу, суцільне ввімкнення-відключення.
До цього треба ще додати повітряні тривоги майже щоночі, іноді звуки «Шахедів» та вибухи. Хоча Вінниця — відносно благополучне місто.
Звичайно, оптимізму мені цієї важкої зими додавала моя онука і наш домашній улюбленець — рудий кіт Кузя. У напівтемряві квартири ця нерозлучна пара влаштовувала ігри в хованки-наздоганялки, полювання з-за рогу та інші забави. Справжні джунглі.
Наприкінці зими мій ноутбук втомився працювати в режимі щоденних перезарядок і вийшов з ладу. Довелося придбати новий. Залізно ламається, а люди витримали. Ми усі витримали.
У темніші зимові вечори на вулицях Вінниці було жваво. Говорити доводилося голосніше через гул генераторів. Усі магазини, кафе, перукарні, сервісні служби продовжували працювати. Деякі кафе зробили вінтажне оформлення, обслуговували столики при свічках. Люди на вулицях були не похмурі, а доброзичливі. Це дає впевненість, що ми не зламаємось, і обов’язково настануть кращі часи.
Блекаут в Україні після масованої ракетної атаки Росії по енергосистеми України.
Фото: Георгій Чернілєвський, 7 грудня 2022 року. cc-by-sa-4.0
Лісова дорога від залізничної платформи Десенка до селища Славне. Вінницька область (грудень 2017 року)
Фото: Георгій Чернілєвський, суспільне надбання
Хочеться закінчити якось з надією, хоча все й складно, і одного оптимізму може бути часом замало, щоб пережити день — розкажіть про Ваші плани на майбутнє. Найближчі мрії. Що Вам допомагає рухатися далі? Що Вам хотілося б зробити за літо, за осінь? Які цілі Ви бачите на своєму власному горизонті?
Неможливо сховатися в умовному «коконі часу» і просто чекати на завершення війни.
Я беру участь у кількох волонтерських проєктах і навіть деякі мої світлини перетворюються на зброю для ЗСУ. Шість фотографій було відібрано для тиражу поштових листівок. А потім весь мій авторський гонорар було перераховано до фонду «Повернись живим». Це невелика сума, але також внесок у оборону.
Цей їжачок теж допомагає донатити на захист України
Творчі плани змінюються залежно від подій та можливостей. Цього року хочу більше вибиратись на природу. Не знаю, які кадри вдасться зробити. Різноманітність життя в лісі або на березі річки багатша, ніж умовне планування тем для зйомки.
Також є задуми зробити кілька студійних фотосесій, намагаюся робити знімки натюрмортів з м’яким освітленням.
Ще хочу переглянути свої архіви знімків Криму до окупації. Тоді це здавалося чимось звичайним, але тепер це частинка Історії.
Планую повноцінно жити, незважаючи на всі труднощі та біль втрати.
Дякую за запрошення.
Дякуємо за розмову!
Квітуча яблуня. Вінницька область (травень 2017 року)
Фото: Георгій Чернілєвський, суспільне надбання
