Інтерв’ю. Володимир Тарасов: «Я — та людина, яка не бачить себе без фотокамери»

Продовжуємо публікувати «ювілейні» світлини та інтерв’ю з їхніми авторами, чекаючи завершення роботи журі та організаційного комітету з визначення переможців «Вікі любить пам’ятки» 2025 року. Володимир Тарасов — автор 12000-ї «ювілейної» світлини.

Фото з дозволу автора

Вітаємо вас у нашій віртуальній студії. Розкажіть, будь ласка, про себе: які у вас хобі, чим займаєтеся?

Моє повне ім’я — Тарасов Володимир (зареєстрований на фотоконкурсі, як  Волтарс). Якщо коротко написати про мене, то це буде ціла книжка, кількома томами. Я — та людина, яка не бачить себе без фотокамери. Без неї я не ходжу на прогулянки, не мандрую Україною, вона завжди зі мною. Це моє захоплення, задоволення, хобі і робота. 

Я — фотокореспондент Національного агентства «Укрінформ» ось вже 23 роки, а до цього працював у різних редакціях газет та журналів, був фотографом побутового обслуговування і навіть, як нині кажуть, був фрилансером.

Дуже цікаво — ось чому у вас такі різноманітні фото. А як у вашому житті з’явилася фотографія? Що любите фотографувати найбільше?

А розпочинав свій шлях у фотомистецтві, навіть смішно згадувати, бо заставили друзі. 

Я мріяв стати моряком, тож після закінчення загальноосвітньої школи поступив у Балтійське морехідне училище. І вже будучи курсантом на мій день народження друзі подарували мені фотоапарат «Вілія-авто» і приказали — «швиденько освоюй». Самі розумієте: красива курсантська форма, золоті нашивки на рукавах, усім хотілося фотки вислати рідним, особливо на фоні моря чи на борту причаленого судна. Я — хлопець з села та і більшість однокурсників сільські хлопці: як його знімати, проявляти, друкувати і гадки не мав, вони теж. Але умову поставили жорстоку: якщо за короткий період не освою цю чудо-техніку, то по шиї надають і фотик заберуть. Засів я за книжки. Тільки мені відомо скільки я зіпсував плівок, фотопаперу. І невдовзі надрукував перші знімки, можливо не тої якості, але хлопці були задоволені і листівки з їхніми фотографіями розлетілися по всьому Союзу. 

Потім — перший рейс у моря, далі військова служба на Чорноморському флоті із заходом у закордонні порти, за цей період я вже, так би мовити, увічнював цілий екіпаж. Повернувся в Калінінградський рефрижераторний порт де зустрів дівчину — фотокореспондента міської газети. З нею, як можна сказати, був початок більш професійної науки у фотомистецтві і напевно завдяки їй я й закохався у фотографію. Закінчив вечірні курси фотомистецтва та нештатних кореспондентів, робив репортажні матеріали для газети «Калінінградська правда». Ось так і розпочалася моя дорога у фотомистецтві. 

Ну, а далі екологічна експедиція в Красноярський край, у тайгу, де набув досвіду знімати в -50 морозу, проявляти, друкувати в наметі, обшитому одіялами (імпровізована фотолабораторія), заочно поступив у московський університет мистецтв, далі повернувся в Україну в рідне місто Поліське, яке потерпало від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Це мій перший досвід показати, як виживає людина в радіаційнозабрудненій території. І тут же, у Поліському, я освоїв студійну фотозйомку. Після примусово-добровільного відселення мешканців Поліського, я переселився у Вишневе, де працював в газеті «Новий день», а згодом (в 2002 році) мене запросили на посаду фотокореспондента в Національне агентство «Укрінформ».

Неймовірно насичене пригодами професійне життя! А чи траплялися з вами якісь цікаві, забавні чи курйозні ситуації під час фотографування?

За весь мій творчий шлях достатньо багато було забавних, курйозних і не дуже приємних ситуацій. Згадується у тому ж Поліському — районна газета проводила фотоконкурс «Фотогумор». Одного дня я завітав в гості до знайомих. А там варили самогон. І нічого би дивного, але бачу картину – їхній котик підкрався до трубочки, де мався капати горілчаний виріб і так принюхався до парів з трубки. Я встиг натиснути кілька разів. Ну, і звісно знімок подав на конкурс. За продовження історії публікації в газеті мого знімку мені вже потім розповіли… 

Було розпорядження Київської обласної адміністрації у Поліському районі провести рейди по боротьбі з самогоноварінням. Були облави, купа вилучених самогонних апаратів, безліч штрафних санкцій… Через деякий час Поліська районна адміністрація відрапортувала: «З самогоноварінням в районі покінчено». У той час кожний свіжий номер газети всіх районних редакцій відсилалися до обласної адміністрації. А далі все зрозуміло: визвали голову райдержадміністрацій в область на килим. По поверненню з Києва визивають редактора газети до кабінету голови. Кажуть, зі стелі штукатурка сипалася на редактора. Правда, мене це не торкнулося, хіба що приз за свій знімок не отримав…

Фото з дозволу автора

Було багато інших курйозів, всіх не опишеш: вилучали фотоапаратуру, засвічували плівку, за руки і ноги виносили з місця події (не сподобалося керівнику приватного підприємства, на території якого горіли склади горючо-мастильних матеріалів, що я знімаю цю катастрофу. Охоронцям — команда «винесіть його з території», і вони, в буквальному розумінні, винесли мене). Або масштабна техногенна екологічна катастрофа у Василькові, де горіла нафтобаза. Горіли та вибухали резервуари з пальним, пальне розбризкувалося на десятки метрів. База була оточена працівниками поліції. Мені вдалося прорватися через заслон, підійти ближче до палаючих резервуарів, обійти їх. У якийсь момент по заду мене спалахнула на землі розлитий мазут. Нічого не залишалося, тільки йти вперед. Колючий дріт, проліз через нього і чую — «ось він». Я потрапив на територію авіаційної військової частини. Мене заарештували. Показую посвідчення, що я журналіст, розповідаю про ситуацію чому я тут. Військові тільки сміються, кажуть нічого страшного, начальник знає і сказав порушника вивезти за КП частини. Кажу: «Я весь вимащений сажею,  закопчений, у місто мені не можна, а до автомобіля від КП кілометрів дев’ять, у маршрутку мене не візьмуть, по прямій майже рядом». Не переконав, вивезли за ворота, зателефонував водієві, під’їхав, розповів за пригоду, посміялися. Ось такі історії. 

Зала музею. Палац Потоцьких, Шептицький, Львівська область (грудень 2023 року). Фото: Володимир Тарасов, CC BY-SA-4.0

12000-не завантажене фото у конкурсі «Вікі любить пам’ятки» 2025 року

Ваше фото стало «ювілейним» цього року. А як ви дізналися про конкурс? Що спонукало взяти участь? Чи була у вас можливість переглянути фото минулорічних переможців українського чи міжнародного етапу? Можливо є якісь поради для учасників?

Я бачив цей фотоконкурс минулого року, але так склалося, що не зміг взяти участь, тому цього року вперше долучився до нього. Звісно, переглядаю світлини учасників конкурсу, оцінюю їх роботу. Порада для учасників, (так як я вже зі стажем) — завжди мати наготові фотокамеру і все необхідне для фотозйомки: заряджені батареї, змінна оптика… і головне — все відзняте архівувати. 

Архів фотознімків теж потрібно правильно вести: створити папку (область) в ній район, або територіальна громада, а знову же у ній назву за фотографованого об’єкту. Це що відноситься до цього фотоконкурсу. Загалом у мене, наприклад, кілька десятків створених папок : «Авіація», «Промисловість», «Сільське господарство», «Україна історична», «Україна мальовнича», «Пори року», «Спорт», «Свята», «Сімейні», «Війна», «Прильоти»… Архів допомагає легко шукати потрібний знімок, або фотоматеріал, як і мені в цьому конкурсі. 

А чи є у вас якийсь підхід до вибору локацій для фотографування?

Я не ставив собі задачу знімати архітектурні ансамблі, просто люблю подорожувати Україною, відвідую те, що трапляється на шляху моїх мандрів, і звісно фотографую. Колись мій колега сказав: «Ти мені не розказуй, ти покажи». Я це взяв на озброєння, все, що зацікавило, фотографую. 

Чи є побажання іншим учасникам та організаторам конкурсу?

Бажаю всім учасникам конкурсу «Вікі любить пам’ятки» творчих успіхів, перемоги, а тим, хто ще не розпочинав — займіться, фотографія захоплює. А організаторам: ви — молодці!

Дякуємо на добрім слові! Справедливого миру нам усім!

Розмову вела Дарина Вознюк