Інтерв’ю. Анатолій Джигир: «Доступними мені засобами, тобто фотографією, стараюсь показати красоти й багатства нашої України»

Продовжуємо знайомити із учасниками конкурсу, публікуючи «ювілейні» світлини та інтерв’ю з їхніми авторами, поки чекаємо завершення роботи журі та організаційного комітету з визначення переможців.

У віртуальній студії — Анатолій Джигир, автор 8500-го та 14500-го завантажених фото на конкурс «Вікі любить пам’ятки» 2023 року.

Фото з дозволу автора

Доброго дня, пане Анатолію. Ви — багаторічний та активний учасник нашого конкурсу, раді поспілкуватися з вами детальніше, дізнатися про ваші хобі.

Народився на Київщині. Отримав освіту у КПІ. По професії — інженер-комп’ютерник. Зараз — пенсіонер, проживаю на Брусилівщині.

З хобі – спортивний туризм, подорожі та фотографія. Подорожуючи пізнаєш світ, свою рідну Україну і, порівнюючи розумієш, яка прекрасна наша країна, яка в неї багата і давня історія, які у нас є історичні пам’ятки. На жаль, більшість із них є в жахливому стані… Спілкуючись із багатьма українцями, бачиш, що більшість із них краще знають про закордоння, ніж про свою Батьківщину. Тому, доступними мені засобами, тобто фотографією, стараюсь показати красоти й багатства нашої України.

А як у вашому житті з’явилася фотографія? Що саме любите фотографувати найбільше?

Фотографією мене зацікавив батько ще в дитячі роки. Він купив фотоапарат «Смена», сам фотографував і довіряв мені. Та найцікавіше було в темній кімнаті при червоному ліхтарі, коли у ванночці з проявником появлялось зображення на фотопапері. Вже у зрілому віці мені вдалось купити дзеркальний «Зеніт», яким я фотографував у багатьох спортивних гірських і пішохідних походах. Художньою фотографією захопився з появою комп’ютерів, цифрових камер і програм-фоторедакторів. Найбільш люблю фотографувати діток, гори, пейзажі, репортажі.

Фонтан. Внутрішнє подвір’я замку. Золочів. Зроблене 16 квітня 2011 року.
Фото: Анатолій Джигир, CC BY-SA 4.0

8500-те завантажене фото у конкурсі 2023 року

Розкажіть, будь ласка, більше про це місце та історію створення фото, яке стало «ювілейним», 8500-м фото.

Цього року була просьба фотографувати не тільки саму пам’ятку, а й фрагменти її інтер’єру та екстер’єру, навколишнє середовище тощо. Тут відзнято надзвичайно красивий фонтан зі скульптурою купідона верхи на дельфіні, який розташований перед Великим палацом і Китайським палацом Золочівського замку. Цей фонтан відображено на пам’ятній монеті номіналом 5 гривень, яка випущена Національним банком України у 2020 році.

Сам Золочівський замок побудований у ХVII столітті на замовлення короля Яна ІІІ Собєського. Він виконував функцію королівської резиденції та оборонної споруди, і його тільки один раз вдалось захопити ворожій армії. Мінялись власники і влади, кожен пристосовував замок під свої потреби. З 1872 року ця неприступна твердиня стала державною в’язницею і була такою аж до 1953 року. Найтрагічніші події у казематах замку відбулись з приходом у Галичину московитського режиму з 1939 по 1941 роки. Там енкаведисти по звірячому закатували і знищили тисячі українців…  

У 1986 році замок передали Львівській галереї мистецтв. Зараз замок відвідують сотні туристів, він увійшов до туристичного маршруту «Золота підкова Львівщини». Відвідувачів також цікавлять таємничі камені, що лежать біля входу. Вони вкриті різьбленими тайнописами, які датуються XIV—XV століттями. Їх привезли із села Новосілки (тепер Золочівської міської громади). Кажуть, що камені колись належали лицарському ордену тамплієрів і мають магічно-містичні властивості. Також кажуть, що камені здійснюють бажання.

Водонапірна вежа. Житомир. Зроблене 13 травня 2023 року.
Фото: Анатолій Джигир, CC BY-SA 4.0

14500-те завантажене фото у конкурсі 2023 року

Цікаво, дякуємо. Ця світлина ще 2011 року, але замок вже тоді виглядав доглянутим. Ще розкажіть, будь ласка, про інше «ювілейне», 14500-те фото.

Це фото відзняте у 2023 році зовсім випадково. Ми з друзями проводили фотовиставку у Житомирі в музеї Космонавтики ім. С. Корольова. Після урочистого відкриття фотовиставки, господарі люб’язно запросили нас відвідати виставку картин київського художника Журавля, яка експонувалась у приміщеннях вежі.

Водонапірна вежа на вулиці Віктора Косенка — архітектурна візитівка Житомира. Водонапірну вежу в неоготичному стилі збудували в 1895—1898 роках. Автори проєкту — архітектори Арнольд Карлович Енш та Мечислав Лібровіч. У XIX столітті Житомир був одним із найбільших міст України, але не мав централізованої системи водопостачання. 27 грудня 1898 року водонапірну вежу ввели в експлуатацію. Вона має висоту понад 30 метрів і тому, крім своєї безпосередньої функції, також слугувала пожежною каланчею. Через те, що згодом встановили нове обладнання та нові потужні насоси, необхідності у вежі більше не було і в 1963 році її відключили від мережі.

Вежа має статус пам’ятки архітектури та містобудування і є важливим туристичним об’єктом Житомира. Тут часто виставляють свої роботи художники і майстри народної творчості. Ззовні цегляна водонапірна вежа схожа на Лютеранську кірху, пам’ятку архітектури збудовану також архітектором Арнольдом Карловичем Єншем.

Дякуємо за історію пам’ятки. А чи траплялися з вами якісь цікаві чи курйозні ситуації під час фотографування?

Цікавий випадок зі мною трапився декілька років тому, коли я фотографував фортецю у Кам’янці-Подільському. Приготував камеру, штатив, вибрав місце і чекав бажаної короткої пори, коли настануть сутінки, а небо ще буде світлим і ввімкнуть підсвітку фортеці. Чекати було скучно, і я відійшов на хвильку, щоб випити кави. Поки я так «пиячив», якраз ввімкнули підсвітку. Біжу на «своє» місце, а там уже декілька фотографів клікають на кнопки своїх камер. Мені терміново довелось шукати нове місце, бо такий фотогенічний стан Природа довго не тримає. І я знайшов чудове місце якраз на проїжджій частині пустинної дороги. Стан неба над фортецею мінявся кожної миті, тому я хвилин десять не відривався від фотокамери, натискуючи на її кнопку. Коли небокрай геть стемнів і я відірвався від камери, периферичним зором побачив світло фар на дорозі. Оглянувся – за мною стояло штук шість авто і терпляче чекали, коли я закінчу свою фотосесію…

Ще один випадок трапився давно під час походу у Західних Саянах. Під час обіднього привалу я з товаришем відійшов до гірської річки, щоб зробити пару знімків. Знайшли дуже мальовниче місце. Я перейшов вбрід шумну гірську річку на протилежний берег, а товариша, у ясравій помаранчевій штормовці, попросив стати біля красивого скелястого виступу на цьому березі. Я знайшов розлогий кущ, закріпив там фотокамеру, щоб відзняти бурхливий водний потік на великій витримці і товариша на задньому плані. Я стояв у тих кущах у відповідній позі, дивився в окуляр «Зеніта», наводив різкість на протилежний берег і рукою керував, де йому краще стати. Раптом мій «модель» почав щось кричати і махати руками. Його голос глушив сильний шум води у річці — я нічого не міг зрозуміти. Взаємні махання руками не дали результату. Я, розсердившись, дістав цигарку, припалив її і, якийсь внутрішній інстинкт повернув мою голову ліворуч… Ніс в ніс я зіткнувся з бурим ведмедем… Вірніше прикурена цигарка в моїх зубах зіткнулась з носом ведмедя. Ведмідь від болю в припеченому носі на всіх чотирьох побіг берегом, а я, з переляку, побив усі олімпійські і світові рекорди з бігу по перетятій місцевості…

Поки я відхекувався і приводив у норму пульс, мій товариш розповідав іншим членам нашої групи: «Я старався стати там, де вказував рукою Анатолій. Раптом за ним акуратно розсунулись кущі і бурий медвідь, стоячи на задніх лапах, з цікавістю заглядав через плече Анатолія на фотокамеру. Я кричав про небезпеку і руками показував, щоб він тікав. Анатолій нічого не чув і не розумів моїх жестів. Він запалив цигарку, повернувся до ведмедя, щось йому сказав і той став на всі чотири лапи і дуже швидко втік…».

Оце так історії! Є що згадати на туристичному привалі 🙂 А чи пам’ятаєте ви як вперше взяли участь у конкурсі «Вікі любить пам’ятки»? Як тоді дізналися про конкурс?

Вперше я взяв участь у «Вікі любить пам’ятки» у вересні 2013 року. Якраз тоді повернувся з поїздки по Тернопільщині, де відзняв багато історичних пам’яток. А Інтернет якраз підкинув інформацію про конкурс. До цього подібні світлини лягали у сімейний архів. Прочитав про «Вікі любить пам’ятки», про те, що мало фотографій у Вікіпедії про історичні пам’ятки України. А у моєму архіві їх багато, бо давно цікавлюсь історією і матеріальними свідками нашого історичного багатства.

Примітка організаторів: 2013 року робота Анатолія Джигира посіла третє місце у спеціальній номінації «Пам’ятки національно-визвольних визвольних змагань українського народу у XX столітті» із зображенням пам’ятного знаку на місці бою між київськими студентами та військами Червоної гвардії 29 січня 1918 року (ст. Крути). Журі відзначило роботу таким коментарем: «Величний пам‘ятник героям визвольних змагань за волю України. Смерть молодих захисників незалежності України через 90 років з часу їх загибелі в бою увінчалась головним елементом гербу незалежної України — золотавим тризубом, який височіє на полі бою. Курган, як символічна могила продовжує традицію українського козацтва ховати загиблих вояків. Неба блакить робить переможну й життєдайну перспективу незалежній Україні за яку поклали голови молоді оборонці української державності». Також робота Анатолія була відзначена у спеціальній відзнаці «Млини» 2021 року.

2023 року Ви завантажили понад 300 фото, а на конкурс загалом — понад 2800 робіт. Що мотивувало взяти участь перший раз і продовжує мотивувати з року в рік?

Ще давно мене мотивувало і зараз мотивує жахливий стан багатьох пам’яток. Московсько-комуністичний режим цільово фізично нищив наші пам’ятки, щоб українці не знали своєї історії і забули хто МИ є. Це московитам вдалось найбільше із усіх режимів, які були на наших землях… Відомо, що без минулого ніколи не буде майбутнього… А народ без історичної пам’яті перестає бути Народом. Московити і в нинішній, черговій війні проти України нищать нас, нашу пам’ять і наші історичні пам’ятки, перекручуть історію на свій лад. То хоч на фотографіях необхідно зберегти пам’ятки, щоб було що внукам і правнукам показати.

Зберігати пам’ять — це важлива мотивація.  А що Ви більше любите фотографувати у повсякденному житті — всередині будівель, чи ззовні? Чи є якісь поради для інших учасників?

Важко сказати, що більше люблю. Стараюсь фотографувати все, що ще збереглось як всередині будівель, так і ззовні.

Особливих порад не маю. Пропоную підходити до фотографування історичних пам’яток з погляду, що цей елемент скоро відвалиться (ще гірше, що цей об’єкт розвалиться), а колись його будуть реставрувати, то може моя фотографія і знадобиться, щоб зберегти первозданний вид.

Ще хочеться своїми світлинами привернути увагу на стан наших пам’яток чиновників всіх рівнів, які за це відповідають і за це отримують зарплати. Можливо відгукнеться і візьметься за реставрацію якийсь багатий меценат. А коли історичний об’єкт добре збережений, то хай всі ним любуються і переповнюються гордістю, за наших далеких пращурів, які творили нашу Історію.

Ви зробили цьогоріч цілу серію знімків Миколаївської церкви у Юнаківці на реконструкції. Які особливості є при фотографуванні будівлі в такому стані?

Нова історія Миколаївської церкви досить багата в прямому розумінні слова… Місцеві люди розповідали, що за останні 30 років було декілька спроб відремонтувати ту багатостраждальну святиню. Декілька разів виділялись чималі кошти, появлявся генпідрядник (по секрету – близький до влади), активно ставив дерев’яні будівельні обриштування. Народ радів і аплодував. Але на цьому все і закінчувалось… Через декілька років все повторювалось. Правда, кожний наступний генпідрядник робив трохи більше – він спочатку розбирав старе дерев’яне обриштування, а потім ставив нове… І так декілька разів. Місцеві люди тільки радіють шаровим дровам для грубок. У підвалі тої церкви прихожани обладнали таку-сяку кімнатку і там проводять службу.

Особливості фотографування: необхідно максимум обережності і виконувати всі вимоги техніки безпеки при аварійних будівельних роботах. Там або щось на голову впаде, або десь ногу зламати можна.

Поїздка була цікавою і корисною – ми возили нашим прикордонникам волонтерську допомогу, а хлопці віддячили нам декількома екскурсіями по історичних об’єктах. Фотографії з того прикордоння і опубліковані мною на конкурс.

Які побажання ви могли б дати іншим учасникам та організаторам конкурсу?

Організаторам величезна подяка за ту титанічну роботу, яку ви виконуєте. Учасникам наснаги і фінансових можливостей їздити і по крупинках збирати для нащадків наші історичні перлини. А всім нам бажаю ПЕРЕМОГИ!

Перемоги зараз дійсно усім хочеться якнайдужче і якнайшвидше. Дякуємо!