Інтерв’ю. Сергій Плахотнюк: «Роки минуть, якісь об’єкти зміняться чи зникнуть, а світлина — залишиться»

До 31 жовтня триває українська частина конкурсу, а ми продовжуємо знайомство з учасниками та переможцями «Вікі любить пам’ятки». Роботи Сергія Плахотнюка, багаторічного учасника, автора кількох статей у Вікіпедії та історичних відео, стали першими 2025 року для Київської області та спецномінації «Польська спадщина».  

Фото з дозволу автора

Пане Сергію, раді вітати вас за віртуальним мікрофоном. Розкажіть, будь ласка, про себе. Які у вас хобі, чим займаєтеся?

Моє найбільше хобі — це історія мого рідного містечка Ставище. Нині воно має статус селища і є центром Ставищенської селищної територіальної громади в Білоцерківському районі на півдні Київщини.

Усе почалося з того, що 2011 року я натрапив на вебсайт меморіального проєкту Yizkor Book та прочитав спогади євреїв про містечко Ставище наприкінці XIX — початку XX століть. Те, що в ті часи євреї становили половину населення містечка, для мене стало відкриттям. У школі ніхто про це не розповідав. Та й взагалі я закінчив школу з таким постсовковим уявленням про історію рідного краю: до 1917 року там нічого цікавого не відбувалося, самі злидні, поневіряння та панський гніт, а от після — нібито «друге дихання», селяни зажили щасливо в щоденній сродній праці. Здавалося, саме так міркували всі ставищани 1990-х років (а дехто й досі).

У 2017 році з допомогою друзів та однодумців вийшла книга «Ставище у спогадах євреїв» у моєму перекладі з англійської. Оскільки наклад лише 120 примірників, то згодом я опублікував книгу для вільного доступу в Google Books. У книзі ви побачите буденний і святковий розпорядок дня євреїв, смуток і веселощі, відданість вірі та вплив забобонів, а головне — сотні імен, свідків епохи. До речі, ці спогади знайшли своє відображення в романі Тетяни Белімової «Винуваті люди», події якого відбуваються у тому ж часопросторі.

2015 року я заснував Фейсбук-групу «Ставищенські стайні», щоб популяризувати історію містечка та приділяти увагу сучасності. Назва — це така алюзія на Авгієві стайні, які треба вичистити (тема сучасності) та стайні графа Браницького, рід якого півтора століття володів Ставищами (історична складова). Нині таку ж назву мають і сторінка у Фейсбук, і канали на YouTube та в Телеграмі.

Завдяки допомозі спільноти вдалося назвати площу в центрі селища на честь громадсько-політичного діяча, перекладача, публіциста, дипломата Максима Славінського (1868—1945), який народився в Ставищі; створити аудіогід польською спадщиною містечка; реалізувати читацький проєкт #СтавищанськаРозкіш до 120-річчя від народження письменниці Докії Гуменної та багато іншого.

Знімати історичні відео на основі знайдених архівних документів — це ще одна моя пристрасть, мабуть, більша, ніж писати. На своєму YouTube «Ставищенські стайні» історичні відео додаю в окремий список відтворення, щоб легше знайти. А для відео, як відомо, потрібен контент іншого ґатунку, зокрема й давні та сучасні фотографії.

Це дуже цінна краєзнавча і популяризаторська робота — Ставищам пощастило, що ви у них є. Так не кожному містечку з багатою історією щастить, на жаль. А як у вашому житті з’явилася фотографія?

Фотографія з’явилася, коли одружився, бо в дружини був компактний, але якісний фотоапарат. Уже майже 20 років фотографую, проте не як профі, не так, як, наприклад, Олександр Мальон. Це навіть не захоплення, а суто потреба зафіксувати момент у Ставищі чи в селах довкола, коли щось починає змінюватись.

Як 2023 року почали капітальний ремонт даху Ставищенської лікарні, місцевої пам’ятки архітектури, почав періодично фотографувати, як змінюється будівля. На жаль, підрядник виявився недобросовісним, шарлатаном, тому ремонт досі не завершено.

Зараз, коли переглядаю світлини 2010-х років, одразу бачу, як на краще змінилося рідне Ставище, хоч часто доводиться читати в соцмережах нарікання «що нового створили?», особливо, коли йдеться про декомунізацію чи деколонізацію. Інколи здається, що люди уявляють, ніби зміни в громаді, її розвиток — це щось на кшталт навести лад у себе на подвір’ї: встати зранку, те розваляти, те пересунути, те підмурувати, підфарбувати, замести — і завтра буде порядок, і післязавтра, і на віки вічні.

Так, постійні зусилля потрібні навіть для підтримки порядку, а не тільки для змін. А що любите фотографувати найбільше?

Найбільше люблю фотографувати рідний Ставищенський край, його природу та архітектуру, якісь події. Мабуть найбільше фотографій у мене — це архітектура Ставищенщини, хоча з історичної перспективи вона бідна, але саме це й додає їй цінності, бо в будь-який момент може зникнути, як-от червоної цегли єврейський будинок.

Буває, що спеціально їжджу селами, щоб сфотографувати об’єкти за списками «Вікі любить пам’ятки». І роблю дописи у групі «Ставищенські стайні», закликаючи брати участь у конкурсі, бо ж не можу об’їздити все сам.

Зараз фотографую та знімаю на смартфон, бо дзеркальний фотоапарат уже постарів, розфокусувався, а купувати новий не бачу потреби.

Інтер’єр. Ставищенська лікарня. Київська область. Фото: Сергій Плахотнюк, вільна ліцензія CC BY-SA 4.0

Це ваше фото стало першим завантаженим цього року із Київської області — розкажіть, будь ласка, про нього та про саму пам’ятку.

Цю світлину я зробив, коли Ставищенську лікарню показували польському консулу. Лікарня функціонує вже понад 100 років за своїм первісним призначенням, відколи її збудували на кошти зі спадку графині Олександри Браницької.

Нині це приміщення для нарад, але планувалося як молільня. Загалом Ставищенська лікарня будувалася за типом літака-біплана: якщо дивитися на неї з висоти, то молільня розміщена в кабіні пілота. Розшукуючи ім’я архітектора лікарні, я прочитав лише те, що це унікальне рішення, відповідника якого в Європі не знайшлося. Як не знайшлося й імені архітектора.

У Ставищі про лікарню побутують різні легенди. Найвідоміша та, що в цемент замішували білок, а норму яєць на будівництво збирали з усіх жителів. Коли Ставище було окуповане у липні 1941 року, то німецькі офіцери спочатку оселилися в просторій лікарні, але ніколи не заходили до інфекційного відділення в хвості «літака», боячись підхопити якусь болячку.

Як цікаво! Ваша робота також стала першою у спецномінації «Польська спадщина» з об’єктів, які без офіційного статусу. Розкажіть, будь ласка, також і про неї та що тут зображено.

Колишній флігель палацу графа Браницького. Ставище, Київська область. Фото: Сергій Плахотнюк, вільна ліцензія CC BY-SA 4.0

Це залишки флігеля палацу графа Браницького — частина, що призначалася для гостей. Один флігель був чоловічий, а інший — жіночий. Вони з’єднувалися основною одноповерховою частиною.

Ставищанський палац збудували 1856 року недалеко від костелу Пресвятої Трійці. А наступного року поблизу заклали парк, що понині є візитівкою селища та має статус місцевої пам’ятки.

1917 року, коли цар Микола ІІ зрікся престолу, графський палац селяни розграбували й спалили. До наших днів зберігся тільки один, східний, флігель, у якому в радянські часи облаштували школу, потім завод, а з 1985 року — музей та заклад позашкільної освіти. Як бачите, будівля обкладена керамічною плиткою та покрита шифером — нічого графського.

З такими історіями читачі точно запам’ятають ці роботи, або й запланують приїхати. А чи траплялися з вами якісь цікаві ситуації під час фотографування?

Згадуються два випадки 2022 року. Я фотографував у селі Розкішна галявину, огороджену тином. А там ще й паслася корова. І за спиною я почув: «Шо ти там фотографіруєш? Путіну? От недай-бо прилетить шось в мою корову, то я тебе запомнив» — це на ставу сидів господар корови.

Такі самі запитання ставили чоловіки, коли я знімав відеосюжет про Ставищенську лікарню на основі спогадів про голодний 1947 рік. Зазвичай усе закінчується знайомством та якимись згадками з минулого, коли кажу хто я і чим займаюся.

А коли ви вперше взяли участь у конкурсі «Вікі любить пам’ятки»? Як ви дізналися про конкурс? Що мотивує продовжувати вантажити фото?

Про конкурс дізнався з традиційного банера на вебсайті Вікіпедії у 2012 році. А 2014 року мою світлину вітряка в селі Гейсиха журі конкурсу визнало найкращим у Київській області. Це надихнуло брати участь і надалі.

Щоправда був один прикрий випадок, коли у 2021 році білоруський редактор Вікіпедії EugeneZelenko посилаючись, здається, на обмеження «свободи панорами», повидаляв 19 моїх фото зі Ставищенського краю, зроблені спеціально для конкурсу. У відповідь я понаписував тому редактору «побажань». Я був дуже розлючений і навіть зарікся більше не брати участь у «Вікі любить пам’ятки».

Так, шкода, що питання «свободи панорами» ніяк не вдається вирішити позитивно на законодавчому рівні в Україні. Шкодуємо про такий негативний досвід. А чи бачили ви фото минулорічних переможців українського етапу чи міжнародного? Які світлини вам сподобалися чи запам’яталися? Чому?

На українському етапі мені впала в очі світлина виду з висоти на червоний корпус Київського університету. Але увагу привернув не так червоний корпус, як те, як незугарно і безвідповідально, по-жлобськи, забудували Київ. Здалося, на тій світлині воно проявилося найчіткіше. Хотілося дивитися тільки на червоний корпус, аби не бачити далі.

Чомусь найбільше мені запам’ятовуються фотографії Олександра Мальона, очевидно, тому, що він створив кілька суперових світлин у Ставищі та селах громади.

У міжнародному конкурсі «Picture of the Year» (Зображення року) я проголосував за три найбільш художні, на мій погляд, світлини. І, звісно, мене обурює, що досі до конкурсів Вікіпедії допускають росіян. Може, й вони люблять пам’ятки, але з їхніх диких дій в Україні цього аж ніяк не видно.

Так, тут не існує єдиного підходу — 2015 року, коли Російська Федерація включила Крим до списків, ми провели опитування, і вирішили продовжувати брати участь у міжнародному конкурсі, щоб Крим не був тільки представлений «російським». Але вже 2022 року наша команда відмовилася брати участь в міжнародному етапі через участь російських фото у міжнародному фіналі. Але з 2023 року команда, яка організовує російську частину, сама відмовляється брати участь у фіналі, що ми вважаємо правильно з їхнього боку і поважаємо, що вони прийняли це рішення. Повертаючись до фото: ви любите більше фотографувати всередини чи ззовні будівлі? Чи є щось особливе під час ваших фотоекспедицій, що обов’язково має бути у Вашому «рюкзачку»? 

Мені подобається фотографувати ззовні. Тому що ззовні найчастіше відбуваються зміни. Чи то погода, чи пора року, чи час доби. Або ж якась пам’ятка починає поступово руйнуватися. А всередині люблю знімати відео. Оскільки ж у далекі фотоекспедиції не їжджу, то й «рюкзачок» у мене той самий, що на щодень.

А як ви обираєте наступну локацію для своїх фото?

Найчастіше — спонтанно: де, що, коли побачу. Але якщо втілюю якийсь проєкт, то доводиться їхати навмисно. Нещодавно спеціально їздив до єдиного пам’ятника в селі Бесідка, гадаючи, що то католицьке поховання. Однак виявилося, що деревоподібний надгробок поставили на могилі православного священника, який помер у 1910 році.

Також 31 грудня 2024 року спеціально ходив фотографувати на Ставищське католицьке кладовище, щоб скласти опис усіх поховань, написи на яких вдасться розпізнати.

Чи є у вас побажання іншим учасникам чи й організаторам конкурсу?

Коли втрапляю на якусь статтю у Вікіпедії, то, буває, переходжу на галерею, щоб скласти своє уявлення про той чи той об’єкт. Якщо, приміром, для якогось села галерея скупа, то стає якось не по собі: невже немає хоча б молоді, яка б цікавилась історією та сучасністю свого села, щоб додати кілька десятків світлин назагал? Тому побажаю іншим учасникам, щоб популяризували хоч би конкурс «Вікі любить пам’ятки» скрізь, де втраплять. Бо роки минуть, якісь об’єкти зміняться чи зникнуть, а світлина — залишиться.

А от організаторам особливих побажань немає. До речі, дуже сподобався подарований набір книг. Історію Криму від Пола Роберта Маґочія я прочитав зі щирим захватом.

Удачі й зростання Вікіпедії!

Дякуємо за розмову! Мирного неба!

Розмову вела Дарина Вознюк