Інтерв’ю. Дмитро Новоклімов: «Фотографія для мене — це спосіб зберігати ті речі та місця, які я, можливо, ніколи більше не побачу»

Розпочинаємо публікувати інтерв’ю із авторами та авторками «ювілейних» світлин та перших робіт у регіонах чи спецномінаціях конкурсу «Вікі любить пам’ятки» 2026 року. Дмитро Новоклімов — автор перших світлин АР Крим та Севастополь.

Фото з дозволу автора

Здрастуйте, пане Дмитре, дуже приємно познайомитися. Розкажіть, будь ласка, про себе. Які у вас хоббі, чим займаєтеся? 

Мене звати Дмитро Новоклімов. Я народився і більшу частину життя прожив у місті Дніпро. Працюю лідом команди анімації на аніме продакшені. 

Серед моїх захоплень — географія та подорожі, залізниці, снорклінг, велосипед, аніме, бердвотчинг (спостереження за птахами), та залізниця. Також цікавлюся історією, психологією, філософією. Але моє найулюбленіше хобі — сон  

Так, сну зараз може й усім нам бракує… А як у вашому житті взагалі з’явилася фотографія? 

Фотографія для мене — це спосіб зберігати ті речі та місця, які я, можливо, ніколи більше не побачу.

Я з дитинства мріяв про фотокамеру. У 2001 році мама подарувала мені плівкову «фотомильницю». У 2006-му в мене з’явилася перша цифрова камера — простенький Canon A610, і якість світлин уже була зовсім на іншому рівні. До речі, хочу подякувати мамі, яка багато років супроводжувала мене в поїздках. Безліч фотографій я зміг зробити саме завдяки її підтримці та допомозі з організацією подорожей. 

Дуже гарно, що і мама вас підтримувала у починаннях, і що ви цінуєте цю підтримку роками потому. Пане Дмитре, а що ви любите фотографувати найбільше? 

У фотографії мене цікавлять транспорт і техніка, пейзажі, небо та рослини. 

Найбільше люблю фотографувати техніку ХХ століття — локомотиви, вантажівки, автобуси, тролейбуси, різноманітні старі механізми та прилади. Особливо музейні експонати. Колись у мене був власний сайт «Powerliner», де у 2007–2011 роках я публікував фотографії колоритних промзон та ЛЕП з різних країн. Мені подобалася своєрідна естетика ажурних металоконструкцій і вайб «заброшки». Багато старих машин, механізмів і споруд ХХ століття поступово зникають назавжди, тому мені особливо хочеться встигнути їх зафіксувати.

 

Миколаївська церква-піраміда на братському кладовищі. Севастополь (2 липня 2006 року). Фото: Дмитро Новоклімов, CC BY-SA-4.0

Ваше фото «St Nicholas church Sevastopol» стало першим завантаженим цього року в конкурсі з Севастополя. Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про історію створення фото.

Ця фотографія належить до мого архіву літа 2006 року. Час коли я вперше відвідав Севастополь. Тоді мою увагу привернула незвичайна архітектура цього храму — його форма нагадує піраміду.

Дійсно, незвична форма. З вашими двома роботами на Вікісховищі (Wikimedia Commons) тепер усього 27 світлин цієї пам’ятки, і за 2006 рік фото були відсутні. Ваша інша робота, із зображенням Ластівчиного гнізда, стала першою завантаженою цього року в конкурсі з Криму. Розкажіть, будь ласка, трохи детальніше про це місце і історію створення фото. 

Це одна з найвідоміших і найбільш упізнаваних пам’яток Криму, яку, напевно, фотографували вже мільйони разів. Тому раніше я не вважав цей знімок особливо цінним. Але зараз, напевно, настав і його час 🙂

Є одна маленька деталь. На фотографії видно невелику фігурку з піднятою рукою за парапетом в лівій частині кадру. Це моя мама. Того дня саме вона привела мене до цього місця. Ми припливли до «Гнізда» на катері з Ялти. 

Палац «Ластівчине гніздо». Гаспра, АР Крим  (6 липня 2006 року). Фото: Дмитро Новоклімов, CC BY-SA-4.0

Фотографували може й дійсно мільйони разів, адже йому понад 100 років. Але у Вікісховищі є тільки 419 фотографій, тож добре, що ви вирішили його завантажити. А чи траплялися з вами якісь цікаві, забавні чи курйозні ситуації під час фотографування? 

Кумедний випадок стався не під час зйомки, а багато років потому. 

У 2007 році я йшов неподалік від свого дому й побачив пошарпаний асфальтоукладач. Сфотографував його без жодної мети. Цього року опублікував на Wikimedia Commons частину архіву 2007 року, де затесався і той самий асфальтоукладач. І тут у нього несподівано почалося друге життя… 

Один казахстанський новинний сайт почав регулярно використовувати цю фотографію. Спочатку — цілком логічно — до новин про дороги. Але невдовзі асфальтоукладач «вийшов з-під контролю» і почав з’являтися у статтях, які взагалі не мали стосунку до доріг:

• «Чотири скельні комплекси Казахстану включили до списку ЮНЕСКО»;
• «У Мангистау призначили двох акімів»;
• «Біля мечеті пройшла екоакція»…

і ще близько 50 статей 

І все це проілюстровано одним і тим самим «моїм» асфальтоукладачем. Фотографія випадково перетворилася на своєрідний безглуздий мем 

Чи ви цього року вперше взяли участь у «Вікі любить пам’ятки»? Як ви дізналися про конкурс? Що спонукає вас брати участь? 

Раніше брав участь у конкурсі «Вікі любить Землю». А у «Вікі любить пам’ятки» беру участь уперше. Про конкурс дізнався із запрошення у своєму профілі на Wikimedia Commons. Мені подобається, що фотографія тут не закінчує своє життя разом із конкурсом. Вона залишається доступною під вільною ліцензією і може ще багато років знаходити нове застосування. Для мене це набагато цікавіше, ніж красива стрічка в Instagram, де фотографія сьогодні популярна, а через тиждень назавжди зникає десь на дні стрічки. 

На Wikimedia Commons публікую свої фотографії з 2019 року. Мені подобається сама ідея, що вони не помруть десь на моєму жорсткому диску, а залишаться доступними іншим людям. 

Чудово знати, що розсилка працює 🙂 А ви любите більше фотографувати зсередини чи ззовні будівлі? Чому? Які особливості? 

Ззовні. Мені подобається показувати не лише саму будівлю, а й те, як вона існує в навколишньому просторі: небо, ландшафт, масштаб. До того ж ззовні значно більше свободи.

Як ви обираєте наступну локацію для своїх фото? Під час ваших фотоекспедицій, що обов’язково має бути у вашому «рюкзачку»? 

Іноді це справжня запланована фотоекспедиція. Я заздалегідь знаходжу конкретний об’єкт, який хочу зняти, і вже під нього планую маршрут: збираю інформацію, стежу за прогнозом погоди — загалом, «заморочуюся». Завжди нервую через раптову негоду чи погане освітлення. А буває, фотографія з’являється просто тому, що раптово побачив щось цікаве. 

Щодо «рюкзачка»: вода, краще із запасом, легкі й теплі речі, горіхова суміш або щось подібне, сидушка, невелика аптечка, іноді — паперові карти. І звісно телефон або камеру і навушники. Музика — обов’язкова частина процесу. Особливо під час фото-прогулянок на природі люблю слухати щось фонове й атмосферне, наприклад ambient electronic music. Така музика доповнює прогулянку й стає частиною акустичного ландшафту 🙂 

Які побажання чи поради ви могли б дати іншим учасникам та організаторам конкурсу? 

Учасникам я б порадив не думати, що фотографувати варто лише найвідоміші та найефектніші пам’ятки. Насправді все якраз навпаки. Сьогодні стара будівля покинутої залізничної станції на забутій Богом гілці може здаватися зовсім нецікавою, а через п’ятнадцять років саме ця фотографія набуде документальної цінності для краєзнавців та моделістів. А маленький непримітний курган посеред поля може здаватися чимось вічним: ну стоїть тисячу років і стоїть. А потім одного ранку дивишся — а його зрівняли із землею. І думаєш: чому я його не сфотографував, хоча десять років проходив повз? 

Ще я б порадив не видаляти старі фотографії лише тому, що сьогодні вони здаються недосконалими або займають місце на диску. Обов’язково робіть резервні копії — навіть тих знімків, які зараз не здаються вам цінними. Зберігання у хмарі сьогодні коштує зовсім недорого. Також краще мати кілька копій і обов’язково дублювати їх на фізичних носіях. 

Організаторам я хочу просто сказати дякую за цей конкурс. Мені приємно усвідомлювати, що мої фотографії теж стають маленькою частиною великого відкритого візуального архіву України. Думаю, через десять, двадцять чи п’ятдесят років його цінність лише зростатиме. 

Дякуємо за цікаву розмову — і за те, що ви такі свідомі необхідності зберігати неповторні миті. Справедливого миру нам усім!

Розмову вела Дарина Вознюк. Редагувала antanana